Буває мить якогось потрясіння:
Побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара,сіра і осіння,
Пропише раптом барви золоті.

Стоїш,як стогін,під склепінням казки,
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність
Переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам'яті в безмежність
Уже аж звідти згадуєш себе.
                                           Ліна Костенко